В цій темі обговорюємо і викладаємо свої улюблені вірші

[WEBLegolas]

80 сонет Вільяма Шекспіра

Коли пишу про тебе, з горя в'яну,
Бо знаю: кращий є співець, ніж я;
Твою він славить вроду осіянну,
Звеличує в піснях твоє ім'я.
Але твої чесноти - ніби море:
На ньому вміститься і човник мій,
Що безмір вод так непомітно оре,
Втопаючи у хвилі штормовій.
Суперник мій іде понад глибини,
Він - корабель високий, наче дім.
А я - на мілині. Хто з нас погине?
Та що там шкоди в човнику малім!
Я знатиму, як прийде мить остання:
Одне і те ж - кохання і конання.

Переклад Дмитра Павличка

[WEBLegolas]

Чари ночі

Лягла на всьому вечірня втома.
Палає місто, мов дивний храм.
І розтинають ніч невагому
Квадратні очі віконних рам.

Ці чари ночі такі знайомі —
Усі підвладні, покірні вам.
О, скільки вікон у кожнім домі!
А там, за ними, — ідилій, драм!

Там заплітають життя тенета,
Там люди б'ються з останніх сил,
Там так знадливо звучать монети
І рве легені отруйний пил.

Там гинуть вчені, митці, поети
Але... й виходять вони звідтіль.

Василь Симоненко

[WEBLegolas]

 Молюсь і вірю. Вітер грає
І п'яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє,
І серце б'ється, як в огні,
І вид пречистої надії
Стоїть у синій глибині.

Клянусь тобі, веселий світе,
Клянусь тобі, моє дитя,
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.

Максим Рильський

[WEBLegolas]

Суниці

Верхами сосон шум іде розлогий
І хмарою пухнатою темнить
Високий день і осяйну блакить;
У буйних травах плутаються ноги.

Отак би тут упасти край дороги,
Примкнувши вії, і хоча б на мить
Од псів гавкучих солодко спочить,
Од ницих душ, підступства і тривоги.

А там, по хвилі набіжного сну,
Натрапить знов на риму голосну,
На ритми, десь у серці позосталі;

І, соків земляних відчувши міць,
Розплющить очі і зустріть коралі
Таких веселих запашних суниць.

Микола Зеров

[GA-EV3]

Запалили у сусіда
Нову добру хату
Злі сусіди; нагрілися
Й полягали спати,
І забули сірий попіл
По вітру розвіять.
Лежить попіл на розпутті,
А в попелі тліє
Іскра вогню великого.
Тліє, не вгасає,
Жде підпалу, як той месник,
Часу дожидає,
Злого часу. Тліла іскра,
Тліла, дожидала
На розпутті широкому,
Та й гаснути стала.

Отак німота запалила
Велику хату. І сім'ю,
Сім'ю слав'ян роз'єдинила
І тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змію.

Полилися ріки крові,
Пожар загасили.
А німчики пожарище
Й сирот розділили.
Виростали у кайданах
Слав'янськії діти
І забули у неволі,
Що вони на світі!
А на давнім пожарищі
Іскра братства тліла,
Дотлівала, дожидала
Рук твердих та смілих,—
І дождалась... Прозрів єси
В попелі глибоко
Огонь добрий смілим серцем,
Смілим орлім оком!
І засвітив, любомудре,
Світоч правди, волі...
І слав'ян сім'ю велику
Во тьмі і неволі
Перелічив до одного,
Перелічив трупи,
А не слав'ян. І став єси
На великих купах,
На розпутті всесвітньому
Ієзекіїлем ,
І—о диво! — трупи встали
І очі розкрили,
І брат з братом обнялися
І проговорили
Слово тихої любові
Навіки і віки!
І потекли в одно море
Слав'янськії ріки!

Слава тобі, любомудре,
Чеху-слав'янине!
Що не дав ти потонути
В німецькій пучині
Нашій правді. Твоє море
Слав'янськеє, нове!
Затого вже буде повне,
І попливе човен
З широкими вітрилами
І з добрим кормилом,
Попливе на вольнім морі,
На широких хвилях.
Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки!
Що звів єси в одно море
Слав'янськії ріки!
Привітай же в своїй славі
І мою убогу
Лепту-думу немудрую
Про чеха святого,
Великого мученика,
Про славного Гуса!
Прийми, отче. А я тихо
Богу помолюся,
Щоб усі слав'яне стали
Добрими братами,
І синами сонця правди,
І єретиками
Отакими, як Констанцький
Єретик великий!
Мир мирові подарують
І славу вовіки!

22 листопада 1845, в Переяславі

[GA-EV3]

 Владимир Маяковский
Сергею Есенину
Пустота...
        Летите,
              в звезды врезываясь.
Ни тебе аванса,
             ни пивной.
Трезвость.
Нет, Есенин,
          это
             не насмешка.
В горле
      горе комом —
                  не смешок.
Вижу —
      взрезанной рукой помешкав,
собственных
          костей
               качаете мешок.
— Прекратите!
            Бросьте!
                   Вы в своем уме ли?
Дать,
    чтоб щеки
            заливал
                  смертельный мел?!
Вы ж
    такое
       загибать умели,
что другой
        на свете
                не умел.
Почему?
     Зачем?
         Недоуменье смяло.
Критики бормочут:
                — Этому вина
то...
     да се...
           а главное,
                  что смычки мало,
в результате
          много пива и вина.—
Дескать,
       заменить бы вам
                     богему
                           классом,
класс влиял на вас,
                и было б не до драк.
Ну, а класс-то
             жажду
                 заливает квасом?
Класс — он тоже
              выпить не дурак.
Дескать,
      к вам приставить бы
                        кого из напостов —
стали б
      содержанием
               премного одаренней.
Вы бы
   в день
        писали
             строк по сто,
утомительно
           и длинно,
                   как Доронин.
А по-моему,
        осуществись
                такая бредь,
на себя бы
         раньше наложили руки.
Лучше уж
       от водки умереть,
чем от скуки!
Не откроют
         нам
            причин потери
ни петля,
        ни ножик перочинный.
Может,
     окажись
          чернила в «Англетере»,
вены
    резать
         не было б причины.

Подражатели обрадовались:
                         бис!
Над собою
     чуть не взвод
                расправу учинил.
Почему же
        увеличивать
                  число самоубийств?
Лучше
     увеличь
            изготовление чернил!
Навсегда
        теперь
              язык
                  в зубах затворится.
Тяжело
      и неуместно
              разводить мистерии.
У народа,
      у языкотворца,
умер
   звонкий
         забулдыга подмастерье.
И несут
      стихов заупокойный лом,
с прошлых
        с похорон
                не переделавши почти.
В холм
     тупые рифмы
             загонять колом —
разве так
       поэта
          надо бы почтить?
Вам
   и памятник еще не слит,—
где он,
    бронзы звон
             или гранита грань?—
а к решеткам памяти
                   уже
                     понанесли
посвящений
       и воспоминаний дрянь.
Ваше имя
       в платочки рассоплено,
ваше слово
         слюнявит Собинов
и выводит
       под березкой дохлой —
«Ни слова,
       о дру-уг мой,
                 ни вздо-о-о-о-ха».
Эх,
  поговорить бы иначе
с этим самым
         с Леонидом Лоэнгринычем!
Встать бы здесь
            гремящим скандалистом:
— Не позволю
            мямлить стих
                        и мять!—
Оглушить бы
            их
              трехпалым свистом
в бабушку
       и в бога душу мать!
Чтобы разнеслась
           бездарнейшая погань,
раздувая
       темь
           пиджачных парусов,
чтобы
    врассыпную
             разбежался Коган,
встреченных
          увеча
               пиками усов.
Дрянь
    пока что
            мало поредела.
Дела много —
            только поспевать.
Надо
   жизнь
        сначала переделать,
переделав —
            можно воспевать.
Это время —
           трудновато для пера,
но скажите,
          вы,
            калеки и калекши,
где,
   когда,
        какой великий выбирал
путь,
   чтобы протоптанней
                    и легше?
Слово —
      полководец
                человечьей силы.
Марш!
   Чтоб время
            сзади
                ядрами рвалось.
К старым дням
          чтоб ветром
                   относило
только
    путаницу волос.

Для веселия
        планета наша
                 мало оборудована.
Надо
   вырвать
         радость
              у грядущих дней.
В этой жизни
           помереть
                  не трудно.
Сделать жизнь
          значительно трудней.

[Sanin4137]

Я знаю мир - он стар и полон дряни
Я знаю птиц, летящих на манок,
Я знаю, как звенит экю в кармане,
И как звенит отточенный клинок.
Я знаю, как поют на эшафоте,
Я знаю, как целуют, не любя,
Я знаю тех, кто "за" и тех, кто "против",
Я знаю все, но только не себя.

Я знаю шлюх - они горды, как дамы,
Я знаю дам - они дешевле шлюх,
Я знаю то, о чем молчат годами,
Я знаю то, что произносят вслух.
Я знаю, как зерно клюют павлины,
И как вороны трупы теребят,
Я знаю жизнь - она не будет длинной,
Я знаю все, но только не себя.

Я знаю мир - его судить легко нам,
Ведь всем до совершенства далеко,
Я знаю, как молчат перед законом,
Я знаю, как порой молчит закон.
Я знаю, как за хвост ловить удачу,
Всех растолкав и каждому грубя,
Я знаю - только так, а не иначе.
Я знаю все, но только не себя.

[giena]

Вибачте, але ви не маєте права на перегляд спойлерів.

Маленькая просьба подписывайте авторов и если есть название...

[Sanin4137]

Нынче холодно, и в доме плохо топят
Только водкой и спасаешься, однако.
Я не знаю, Костя, как у вас в Европе,
А у нас в Европе мерзнешь как собака.

Приезжай, накатим спирту без закуски
И почувствуем себя богаче Креза -
Если выпало евреям пить по-русски
То плевать уже, крещен или обрезан.

Я сижу за монитором. Теплый свитер,
Уподобившись клопам, кусает шею
В голове кишат мечты по аквавиту -
Лишь подумаю и сразу хорошее

За окно в снегу империи обломки,
Пес бродячий их клеймит мочою желтой,
Знаешь, Костя, раз сидим на самой кромке,
То уж лучше бы в штанах, чем голой жопой.

И приличней, и не так страдает анус,
И соседи-гады сплетничать устали.
Никуда я не поеду. Здесь останусь -
Мир и так уже до дырок истоптали.

Близко к вьюге - далеко до Кали-Юги.
Как сказал мне старый хрен у ресторана:
"Все жиды и губернаторы - ворюги!"
Взгляд конечно очень варварский и странный.

Был в борделе. Думал, со смеху не встанет.
Дом терпимости эпохи Интернета:
Тот к гетере, этот к гейше иль к путане...
Заказал простую женщина легкого поведения - сказали, нету.

Поживем еще . А там и врезать дуба
Будет, в сущности не жалко. Может статься,
Жизнь отвалит неожиданно и грубо -
Все приятнее чем гнить вонючим старцем.

Сядем где-то между Стиксом и Коцитом,
На газетке сало, хлеб, бутылка водки,
И помянем тех, кто живы: мол, не ссы там!
Все здесь будем. Обживемся, вышлем фотки.
Ответ Бродскому

Холод стекла заплетет кружевами.
В щели дует. Как всегда, забыл заклеить.
В старом скверике февраль переживает
И, ссутулившись, метется вдоль аллеи.

Календарь китайский с рыбками. Сардины
Или шпроты - жрать охота, вот и грежу.
Подоконник белый. Белые гардины.
В кресле - я. Еще бываю злой , но реже.

(с) Г.Л.Олди

[GA-EV3]

Г.Л.Олди

О, а они и стихи пишут? Вдвоём, или это кто-то один автор? А стихи хорошие.

[Donblas]

Де хліба вродили рясно,
Як ідеш к Дніпру,
Там жувала дівка красна
"Орбіт" без цукру.

Ой, жувала гумового,
Бо зубам він друг,
Свіжим подихом зимовим
Дихала навкруг.

І від подиху дівиці,
Вже й не знаю як,
Змерзло сто гектар пшениці
І померз буряк.

Нанівець селянська праця,
Хоч родило вщерть.
Що в Нью-Йорку гарна цяця,
То в Полтаві смерть.

Ох, тяжко бачить, як злодюги
Грабують Неньку дні і ночі!
Грошей та їдла в них досхочу,
Будують дачі — першу, другу,
Дівок гребуть мов супермени.
Нестерпно бачить,
Що творять з тобою, Нене,
А головне — без мене!

Я довго дайвінгом займався,
Та кожен раз я задихався.
А потім сьорфінгом займався
Аж поки сьорфінг не зламався.
А потім кьорлінгом займася –
Кайф не спіймав, хоч намагався.
А потім ще таким займався,
Чого і назви не дізнався.
А потім смерть, і домовина,
І Божий суд: «Як жив ти, сину?»
І я нікуди не сховався:
«Катався, Господи, та грався...»

Добрий день, Миколо, брате,
Або «Ніколай»!
Кажуть, хочеш завітати
У наш рідний край.
Пишеш, сон тебе замучив:
Сад і луг в траві...
Ностальгія неминуча,
Як живеш в Москві.
Та прошу тебе як Петрик,
Твій браток, рідня,
Все сприймай політкоректно,
А не як свиня.
Як побачиш дім наш гарний,
Не лякайся, Коль,
Поруч пам'ятник, це Карл,
Був такий король.
Друг великий України,
Майже як Батий.
Квіти, діти — наша зміна,
Тут спокійно стій.
Дивуватися не варто
І здіймати хай,
Як ота почесна варта
Закричить: «зіг хайль!»
Так, рідненький мій Миколо!
В нас нові діла,
Ширше друзів стало коло
В нашого села.
Був такий Степан Кидало,
Злодій, отаман.
Його іменем назвали
В Києві майдан.
І хоч був Степан маніяком,
В історичний час
Два вагони хліба з маком
Він украв у вас.
У Північного Сусіда.
А це не печаль.
В нас такі в тюрму не підуть,
Ще й дадуть медаль.
Так живемо, друг Миколко...
А природа — рай.
Місяць, зорі, і хоч голки
Уночі збирай.
Пам'ятаю йшли з тобою,
Я ще був дитя.
Ти читаєш: «Буря мглою...
Снежные крутя...»
Як забуть мені те небо,
Коні, поруч брат!
А забути, Коля, треба,
Бо я — демократ.
Бо свідомість в скроні стука.
Так що не кажи,
Ніби ти з Москви. Ні звуку!
Боже, бережи!
Знаєш сам, що в світі горе
Не гуля одне.
Тут на днях збирали збори,
Слухали мене.
Ні, спочатку щось про плани,
Як скінчився звіт,
Виступали ветерани
Конотопських битв.
Потім я. Стою мов голий,
І ні «ме», ні «бе».
Ну, коротше, брат Миколо,
Зрадив я тебе.
Добре, що не чула мати,
Господи, прости!
Я сказав, що ти не брат мій,
Що підкидьок ти.
Колю, милий, я — сволота!
Гадом є і був.
Та стрічатись неохота,
Що ти в нас забув?
Хай мине оця зараза,
В інші їдь міста.
Просто вишлеш трохи газу,
І чекай листа.

[GA-EV3]

       25 к 10

Я инженер на сотне рублей,
И больше я не получу.
Мне двадцать пять, и я до сих пор
Не знаю, чего хочу.
И мне кажется, нет никаких оснований
Гордиться своей судьбой,
Но если б я мог выбирать себя,
Я снова бы стал собой.

Мне двадцать пять, и десять из них
Я пою, не зная, о чем.
И мне так сложно бояться той,
Что стоит за левым плечом;
И пускай мои слова не ясны,
В этом мало моей вины;
Но что до той, что стоит за плечом,
Перед нею мы все равны.

Может статься, что завтра стрелки часов
Начнут вращаться назад,
И тот, кого с плачем снимали с креста,
Окажется вновь распят.
И нежные губы станут опять
Искать своего Христа;
Но я пел, что пел, и хотя бы в том
Совесть моя чиста.

Я счастлив тем, как сложилось все,
Даже тем, что было не так.
Даже тем, что ветер в моей голове,
И в храме моем бардак.
Я просто пытался растить свой сад
И не портить прекрасный вид;
И начальник заставы поймет меня,
И беспечный рыбак простит.
                                               
                                                            Борис Гребенщиков

[Sanin4137]

О, а они и стихи пишут? Вдвоём, или это кто-то один автор? А стихи хорошие.

В основном пишет Олег Ладыженский, его стихи встречаются почти во всех произведениях Олди.

[GA-EV3]

Янка        Нюркина песня

Разложила девка тряпки на полу,
Раскидала карты-крести по углам,
Потеряла девка радость по весне,
Позабыла серьги-бусы по гостям.

По глазам колючей пылью белый свет,
По ушам фальшивой трелью белый стих,
По полям дырявой шалью белый снег,
По утрам усталой молью белый сон.

Развернулась бабской правдою стена,
Разревелась, раскачалась тишина,
По чужим простым словам, как по рукам,
По подставленным ногам, по головам.

А в потресканном стакане старый чай,
Не хватило для разлёту старых дел,
Фотографии, там звёздочки и сны,
Как же сделать, чтоб всем было хорошо.

Всё, что было, всё что помнила сама,
Смeл котейка с подоконника хвостом,
Приносили женихи коньячок,
Объясняли женихи, что почём.

Кто под форточкой сидит - отгоняй,
Ночью холод разогнался с Оби,
Вспоминай почаще солнышко своё...

То не ветер ветку клонит,
Не дубравушка шумит..

[WEBLegolas]

пісок і літо дощі та райдуги
цілунки легко стають укусами
наскрізний струм у потоках патоки...
твоя порядність така спокуслива

не я ловлю тополині пестощі
не я життя вимірюю курсами


(чиїсь конспекти і зайві ревнощі)
твоя порядність така спокуслива

твоя відсутність така заплутана
твої приходи такі наповнені
ти недочута ти переслухана
ти божевільна ти некерована

усе твоє - що я мушу вивчити
усе твоє - що я хочу відати
титититититититититити
тититититититити - ти

(а раптом щось би тобі не личило -
то наведи вже курсив і видали)

 

твої симптоми твої діагнози
fаshion tv і серце Ісусове...
температура
високі градуси -
твоя порядність така спокуслива

 
нічна теорія східні практики
вино з гурзуфу вітер з атлантики
так дивно бути з тобою поряд
коли свобода – найвищий поверх...

ти відчиняєш
прозорі двері
ти розчиняєшся
в атмосфері -

 
ти божевільна ти некерована
і недочута і переслухана...
твоя відсутність - така заплутана
твоя присутність - така наповнена

Дмитро Лазуткін

[sddd]

ужас какой

[GA-EV3]

А мне понравилось:

твоя порядність така спокуслива

[WEBLegolas]

ужас какой

Поезія це річ суб'єктивна та не підкорена правилами та нормами. Тому специфіку це вносить свою у її сприймання та її уподобання для себе.
Але всім не може подобатись. От мені це сподобалось, а тобі інший вірш. І в цьому нічого немає поганого, а навпаки-це добре.
Вишлеш свої улюблені вірші?

П.С. Лазуткін це той мужик, що коментує бої Кличків. 

[sddd]

А мне понравилось:

маньяк штоле?

[sddd]

П.С. Лазуткін це той мужик, що коментує бої Кличків.

ужас какой

[GA-EV3]

маньяк штоле?

Я сам об этом подумал! Но как назвать человека, любящего необычное?

[WEBLegolas]

За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з'явишся ти, -
я тебе передчую.

Сергій Жадан

[WEBLegolas]

  О панно Інно, панно Інно!
Я сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? Давно. Цвіли луги...
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...

Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші. Я ридаю.
Сестра чи Ви? Любив...


Павло Тичина

[GA-EV3]

     

Вибачте, але ви не маєте права на перегляд спойлерів.

Мне задрали руки мне забили рот
Мне забили руки мне задрали рот
Я знаю что мне осталось недолго
И мне уже всё равно

Hо если б я мог выбирать себя
Я был бы Гребенщиков

Я бы стучался в двери травы
И пел бы про Вавилон
Я бы стучался в двери травы
И пел бы про Вавилон
И мне бы ужасно хотелось испить
Железнодорожной воды

И если б я смог выбирать себя
Я был бы Гребенщиков

Джа даст ключи от моих дверей
И хлеб и вино и чай
Джа даст ключи от моих дверей
И хлеб и вино и чай
И придет она и ещё шпана
Что сотрёт нас с лица земли

Если б я смог выбирать себя
Я был бы Гребенщиков

Я был бы рад остаться здесь
В комнате лишённой зеркал
Я был бы рад остаться
В этой комнате лишённой зеркал
Гармония мира не знает границ
И зима почти за спиной

Если б я смог выбирать себя
Я был бы Гребенщиков

Мне задрали руки мне забили рот
Мне забили руки мне задрали рот
Ты знаешь, наверное очень хуёво
Быть на свете тухлым и грубым.

Так что если б я смог выбирать себя
Я был бы Гребенщиков.

                                     Егор Летов                     

[pelik911™]

С Есениным никто не сравнится

Мне осталась одна забава:
Пальцы в рот и веселый свист.
Прокатилась дурная слава,
Что похабник я и скандалист.
Ах! какая смешная потеря!
Много в жизни смешных потерь.
Стыдно мне, что я в Бога верил.
Горько мне, что не верю теперь.
Золотые, далекие дали!
Все сжигает житейская мреть.
И похабничал я и скандалил
Для того, чтобы ярче гореть.
Дар поэта — ласкать и карябать,
Роковая на нем печать.
Розу белую с черною жабой
Я хотел на земле повенчать.
Пусть не сладились, пусть не сбылись
Эти помыслы розовых дней.
Но коль черти в душе гнездились —
Значит, ангелы жили в ней.
Вот за это веселие мути,
Отправляясь с ней в край иной,
Я хочу при последней минуте
Попросить тех, кто будет со мной,—
Чтоб за все за грехи мои тяжкие,
За неверие в благодать
Положили меня в русской рубашке
Под иконами умирать.

___________________________________

Гой ты, Русь, моя родная,
Хаты — в ризах образа...
Не видать конца и края —
Только синь сосет глаза.
Как захожий богомолец,
Я смотрю твои поля.
А у низеньких околиц
Звонно чахнут тополя.
Пахнет яблоком и медом
По церквам твой кроткий Спас.
И гудит за корогодом
На лугах веселый пляс.
Побегу по мятой стежке
На приволь зеленых лех,
Мне навстречу, как сережки,
Прозвенит девичий смех.
Если крикнет рать святая:
«Кинь ты Русь, живи в раю!»
Я скажу: «Не надо рая,
Дайте родину мою».

[WEBLegolas]

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней, В полі синьому, як льон.
А в цілому полі синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже, як ліс соснової малечі,
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, наче дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе — сто тебе супроти.
І кожен супротивник — у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі синьому, як льон.

Василь Стус

[WEBLegolas]

Визначення киці

Киця — це пухнаста система, самодостатня і незалежна, як імператриця
Киця — це погляд з глибин галактичних, це вхід в паралельні світи,
це така таємниця,
вбрана у грацію, у лизанину і в муркотіння.
Коли вона робить прохід, антена хвоста поглинає пульсуючі сновидіння.

Киця — це дослідний центр, і для неї довколишнє — невичерпне.
Носик її, наїжачений вусами, дбає де біле, де чорне.
Варта вух перевіряє шумам, звукам і шелестам візу в пашпортах.
Ротик її на замку, та до часу, і в ньому ув'язнено ніжного чорта.

— Риби, мишва і птахове! Мешканці трьох стихій!
Полум'я пізнання кличе вас на конґрес!
Киця — уважний слухач, ви сповідайтеся її —
самі собою вирішуються проблеми ніг, і плес, і небес...

Шахівниця ґравітаційна, заокруглення простору, стеження
за петлянням мушви, медитація, позіхання і ніження
розглядання з вікна колообігу часу чи звістка,
що нарешті потрапили всі ми у тотальне теперішнє.
Киця — постмодерністка.

Пощо її нагромадження глупств, і томиська нявчань, і манірний заброда
з-за морів, що вивчав сто наук і мистецтв — нашу кицю
розмалювала Природа
чи Господь. Вона — зрима краса. І здобута вона мета.
Та бодай раз на рік потребує, дурепа, кота!

Віктор Неборак

[WEBLegolas]

Дівчина з кав'ярні

прощаючись – можливо назавжди
напевно назавжди –
старі коханців чужому місті забрели сюди

два столики під липами стояли
вони собі сиділи і мовчали
і дівчина їм каву принесла
і неймовірно юною була

було шовкове стрижене волосся
тату довкола ліктя обвилося
її коліна голі і сумні
вона говорить тільки ,,так" і ,,ні"

і за її тату у вигляді змії
за усмішку просту за кожне ,,yes" її
і за останнє ,,no" що їм готує Бог
ту каву як вино вони пили удвох

Наталка Білоцерківець

[WEBLegolas]

Музика, очерет,
на долоні, руці.
Скільки пройде комет
крізь понадхмарр'я ці.

Як проступа тепло
через ріки, міста.
Все, що у нас було —
тільки ця висота.

Все, що трималось вій,
голос печальний, плач,
я скидаю на твій
автовідповідач.

Поїзд твоїх химер
не зупиняє біг,
нам з тобою тепер
падає різний сніг.

Нарізно кров поспіша,
солодко шириться лет,
тихо росте душа,
мов ламкий очерет.

Сергій Жадан



вона ще не виросла і не втратила голову
від чорної музики у власних зап'ястях
і світло з небес і початки голоду
в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци
і в кров її не вливався поспіх
і ще не блукала південними трасами
худоба — таврована мов плацкартна постіль

ні болю в легенях ні решти блиску
в темній траві без кінця і міри
й гарячі квіти високого тиску
не росли на відкритих ділянках шкіри

і друзі на станціях і ріки в селищах
дбають про свій подорожній статок
і одяг випалюється на сонці все ще
вірно тримаючись її лопаток

вона ще не може просто померти
зализує рани наче конверти
чистить зуби мов табельну зброю
і засинає поруч з тобою

Сергій Жадан

[WEBLegolas]

Кольорові Миші

Давно,
іще в шістсот якомусь році,
ну, цебто більш як три віки тому,
коли носили шпаги ще при боці
і розважали стратами юрму,
коли відьом палили при народі,
коли наук не знали ще ладом, —


кажу, давно, кажу, у Вишгороді
підсудна Анна стала пред судом.


Було тій Анні, може, десять рочків,
Її привів розлючений сусід.
Багряне листя, кілька тих листочків,
останнє листя із кленових віт
було на стіл покладене, як доказ,
і шаруділо тихо на сукні.
Осіннє сонце, яблуко-недоквас,
стояло в голих кленах у вікні.


І той сусід сказав тоді у тиші:
— Панове судді! Я її привів.
Вона робила... кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків.
Ото складе листочок до листочка,
два рази хукне — так і побіжать.


У мене діти, в мене син і дочки,
у них цяцьки так жужмом і лежать.
Вони були нормальні і здорові,
а ця чаклунка збила їх з пуття.
Вночі їм сняться миші кольорові.
Од тих мишей немає нам життя!


Тоді суддя в судейській чорній мантії
сказав:
— Життя — це справа без гарантії.
Чаклунок ми караєм по закону.
Перехрестіться, пане, на ікону.
Скажіть суду: вона із димаря
вночі літала чи згасила зірку?
Чи вам ті миші згризли сухаря,
а чи прогризли у підлозі нірку?


Сусід сказав, що миші ті якраз
такої шкоди не чинили зроду,
що в господарстві наче все гаразд,
а йдеться швидше про моральну шкоду.


Суддя спитав: — Вони на вас гарчать?
— Та, — каже, — ні. Але вони яскраві. —
Два рази хукнув писар на печать.
Сиділа тихо дівчинка на лаві.


Був сірий день. І сірий був сусід.
І сірий стіл. І сірі були двері.
І раптом нявкнув кольоровий кіт.
Залив чорнилом вирок на папері.

Ліна Костенко

[WEBLegolas]

Хоч цей вірш знає багато людей, але все ж щось я тепер в ньому нове відкрив.


Гімн
Вічний революціонер-
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя, волю,-
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівські тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська маштрувані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!
Хоч від тисячі літ родився
Та аж вчора розповився
І о власні силі йде.
І простується, міцніє.
І спішит туди, не дніє;
Словом сильним, мов трубою,
Міліони зве з собою, -
Міліони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.

Голос духа чуть скрізь:
По курних хатах мужницьких,
По верстатах реміцницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздається,
Щезнуть сльози, сум, нещастя,
Сила родиться й завзяття
Не ридать,а добувати,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в бородьбі.

Вічний революціонер -
Дух, наука, думка, воля -
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?

Іван Якович Франко

[WEBLegolas]

ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ

Це  —  спроба  написати  вірш  про  нас. 
І  про  нашу  учту,  молоду  і  п'яну. 
Яке  вино,  яку  хмільну  оману 
вливав  у  юні  горла  щедрий  час! 
Ми  так  жили,  немов  співали  джаз. 

Хоча  не  джаз,  а  камерні  концерти 
зринали  нас,  і  ми  ішли  в  снігах 
на  гору,  де  ліси  росли  і  птах 
кричав  про  щось  таємне  і  відверте, 
і  від  любові  можна  було  вмерти. 
Чи  хто  за  нами  йшов  по  тих  слідах? 

Ти,  Ігоре,  сурмив  у  свій  ріжок, 
в  якому  всі  музики  триста  років 
шукали  кайф  і  висновки  глибокі, 
а  нам  зостались  метушня  і  шок, 
і  птах  оцей,  і  молодий  сніжок. 

Але  яке  внизу  лежало  місто!  — 
достоту,  як  завершений  офорт. 
Наш  подих  цвів  і  рвався  із  аорт... 
Читались  вежі  злагоджено  й  чисто, 
і  я  старого  пса  покликав  свистом, 
так  ніби  то  був  бройґелівський  хорт. 

Та  я  забув,  либонь,  про  головне: 
йшов  рік  новий,  те  діялося  в  січні. 
В  будівлях  спали  мляві  й  анемічні 
гуляки,  що  набралися  до  не- 
пристойності.  А  ти  пекла  мене, 

щоразу  інша,  не  така.  Ще  з  ночі  — 
тi  дві  руки  у  мене  на  плечах 
я  пам'ятав,  і  темне  щось  в  очах. 
Але  який  кретин  повірить  в  очі? 
Я  підбирав  ключі,  слова  пророчі, 
хоча  на  ранок  мій  поет  зачах... 

Ага,  внизу  трамвай  сумирно  повз  — 
такий  порожній,  мов  нікому  діла 
вже  не  було.  Якась  душа  летіла 
над  ним,  промерзла,  і  дзвеніла  повз 
Петра  й  Павла  в  задумі  чуйних  поз... 

Як  тяжко  повертатись  на  рівнину, 
скотитись  по  гладенькій  мерзлоті, 
чи  з'їхати,  як  я,  на  животі 
в  ту  вуличку,  що  вигинала  спину, 
під  маскарона  бороду  цапину, 
де  пияки,  трамваї  і  святі, 

де,  все  одно  недремна,  мов  радар, 
націлений  на  сни,  чигала  зрада, 
а  вихудлий  біблійний  виноградар 
на  брамах  був  розіп'ятий,  сподар. 
А  з  радіол  шипів  різдвяний  дар 
(хоча  його  й  забрязкала  естрада). 

Туди,  де  всюди  відбувався  сон  — 
тяжкий,  похмільний,  післяноворічний, 
туди,  де  кожен  п'яний  був  зустрічний, 
а  всі  зустрічні  —  п'яні.  В  унісон 
співали  ми,  забувши  про  фасон. 

Хоч  ми  й  були,  мов  мандрівні  актори, 
і  в  нас  був  Ігор,  він  сурмив,  як  ас. 
Якась  наївна  віра  у  Парнас, 
чи  то  в  Прованс,—  але  рушала  гори!.. 
Отак  ми  йшли,  немов  сліпі  у  море,— 
і  ти,  і  я,  і  всі  навколо  нас... 


Юрій Андрухович

[WEBLegolas]

ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ

У  приміщенні  церкви  відкрито  вокзал: 
почекальні,  лампади,  ікони,  кабіни. 
Перелюднені  хори  гудуть,  мов  казан, 
a  в  касирок  вуста,  як  фальшиві  рубіни. 
Туалети  і  фрески.  Колишня  зоря 
закотилась  у  тлін,  мов  Марія  у  чорнім. 
Відчиняєш,  як  двері,  врата  вівтаря  — 
і  виходиш,  і  ходиш  по  першій  платформі. 

А  на  ній  —  протяги,  паротяги.  Свічок 
пересохлі  світла,  як  пісні  на  бенкеті. 
Облягаєм  вагон.  І  свистить  у  сюрчок 
пролетарський  пророк  у  червонім  кашкеті. 

У  приміщенні  школи  відкрито  готель: 
там  завжди  хтось  із  кимсь  укладається  спати. 
Сталактити  волого  пульсують  зі  стель, 
старшокласниці  прагнуть  солодкої  вати 
і,  сплітаючи  русла  заламаних  рук, 
опановують  суть  природничих  наук. 

У  приміщенні  замку  відкрито  шпиталь: 
там  гуляє  лицарство  в  потертих  піжамах, 
мов  побите  вогнем  чи  познімане  з  паль, 
і  діагноз  готують  на  них,  ніби  замах. 
Адже  в  кожній  з  нічних  півосвітлених  веж 
їх  лікують  від  стиду.  І  цвяхами  теж. 

У  приміщенні  цирку  відкрито  завод: 
там  летить  над  верстатами  гордий  народ 
у  блискучому  гримі  —  від  вуха  до  вуха. 

У  приміщенні  неба  відкрита  тюрма. 
У  приміщенні  тіла  відкрита  пітьма. 
У  приміщенні  духа  відкрита  розруха. 

Юрій Андрухович

[WEBLegolas]

ПІДЗЕМНЕ ЗОО

"Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони..."
Б.-І. Антонич

Живуть  кити  під  містом.  І  тритони. 
А  ще  —  дельфіни.  В  сумерку  глибин, 
в  западинах,  де  чорний  місяць  тоне, 
де  вибрано  породу  з  порожнин, 
вони  живуть  —  міноги  і  мурени, 
сирени,  восьминоги.  І  смиренне 
сліпе  суцвіття  губок  та  медуз  — 
у  вирвах  шахт,  у  ямах  наших  душ. 

Живуть  під  містом  леви,  жовті  й  сонні. 
Сховала  їх  розпечена  трава. 
Летючі  зебри,  антилопи  й  коні 
цвітуть  на  дні  пасовищ  і  савани. 
Живуть  також  під  містом  крокодили. 
Заплутані  в  ліан  солодкі  жили, 
тріпочуть  тіні  мавп  або  папуг. 
І  сотні  сотень  мух,  мурах,  ропух. 

Живуть  під  містом  зебри  і  буйтури,  — 
ревуть  їх  сурми  в  ніч,  мов  мерзла  мідь. 
Сайгаки  й  сарни,  пасерби  натури, 
пасуться  на  межі  нічних  угідь. 
І  мамонти,  сумирні,  мов  корови, 
і  мастодонти.  Кам'яні  діброви 
двигтять  від  них,  тремтять,  як  тепла  твань, 
вони  сюди  втекли  від  полювань. 

Живуть  під  містом  люди.  І  прочани, 
і  міщухи.  І  крила  в  рукавах. 
Розкручується  знову  копійчане 
порочне  коло  вицвілих  розваг,  — 
усе  так  само.  Пиво  ярмаркове, 
скрипки  весільні,  ліхтарі,  підкови, 
цілунки,  плач,  кохання  і  пітьма... 
Під  містом.  Тільки  міста  вже  нема. 

Юрій Андрухович

[galinca]

А я обожаю Марину Цветаеву. Может это и классика, но мне нравится http://allpoet.ru/author/30/0/index.php А еще люблю Ахматову.

Ты, меня любивший фальшью
Истины - и правдой лжи,
Ты, меня любивший - дальше
Некуда! - За рубежи!

Ты, меня любивший дольше
Времени. - Десницы взмах! -
Ты меня не любишь больше:
Истина в пяти словах.

[GA-EV3]

ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ

ПІДЗЕМНЕ ЗОО

Антиутопія? Загалом - чудові вірші.

[WEBLegolas]

Микола Вінграновський

"Я сів не в той літак..."
Я  сів  не  в  той  літак
Спочатку
Думав  я
Що  сів  у  той  літак
Але  я  сів
Не  в  той  літак
Він  був
З  одним  крилом
Другим  крилом
Мав  стати
Я
Я 
Ним  не  став
І  ось  вже  стільки  днів
Ми 
Однокрило
Летимо 
І  кожна  мить
Загрожує
Падінням
Добре  терпляча  дорога  моя
Що  смерті  не  боюсь  я
І  що  ти  про  смерть
Не  думаєш
Ми
Летимо.

1965

[WEBLegolas]

Микола Вінграновський

СТАНСИ

1
Люблю  я  думать.  Я  люблю
Очима  тишу  цілувати,
Коли,  як  в  тихому  гаю,
В  душі  урочисто  і  свято.
І  грона  кращих  почуттів,
Налитих  мужністю  й  стражданням,
Нести  в  твій  дім  і  сподіванням
Поїсти  серце  в  забутті.

2
Степліло  літечко...  степліли
Веселі  дні  веселих  літ  -
І  світ  піймав  мене...  Зраділий,
Я  обізвавсь  серцем  в  світ,
І  вже  крізь  тебе  пораненько
Я  крикнув  повен  сил  і  дій:
-  Мій  світе,  світку,  світотенько,
Мій  світоньку,  світище  мій!..

3
І  -  почалось!  В  криваву  греблю  -
Політик  чорних,  сліз  і  ран  -
Ввулканився  в  вулканну  Землю
Кривавий  Африки  вулкан!
Пий,  світе  мій,  вино  свободи,
Як  пив  мій  древній  друг  Лі  Бо!
На  ясні  зорі,  чисті  води
Пливи,  скривавлена  любов!

4
Любов  -  не  зло.  Любов,  якби
Від  себе  утекти  можливо.
Таємничих  дум,  бажань,  журби
Якби  зібрав  я  чисте  жниво,
Тоді  б  ти  бачила  в  мені
І  мозолі  під  прапорами,
І  космос,  і  над  буряками
Жінок  похилених,  як  в  сні...

5
Нам  вічно  треба  небом  жить,
По  шию  будучи  в  планеті!
Якби  я  міг  розворожить
Міщанство  в  реактивнім  леті
І  на  серцях  колючий  дріт,
Одежі  сірі  стоганебні
І  на  економічнім  небі
Всеїжоїжучий  живіт!

6
То  був  мі  перший  день  колись...
Стояло  серце  на  колінах,
І  профіль  твій  в  бузкових  тінях
Очима  почуття  дививсь...
Люби  мене.  Я  вже  розклав
Тобі  дари  в  житейських  мервах,
Твій  дім,  і  ти,  й  твій  Берислав,
Гойдайтесь  ще  на  моїх  нервах...

7
То  був  мій  другий  день  буття...
Гангрена  серця  почалася...
Замовкла  раптом,  зайнялася
Радіостанція  Життя!..
Я  знов  коханий...  Боже  мій!
Щасливий  вік  той,  у  якому
Живе  твій  подих  долі  й  мрій,
Краси  і  грації...  Німому,
Ти  робиш  честь  мені...

1960